Річниця перемоги радянського народу у Великій вітчизняній війни змусила задуматися мене над… створенням НАТО.

Безумовно, відсутність системи колективної безпеки в першій половині 20-століття стало однією з головних причин того, що Друга світова війна розпочалася і європейці допустили створення великої агресивної армії та фашистського режиму в Німеччині.

Після перемоги над фашистським альянсом стало зрозуміло, що без спільної системи безпеки протистояння, війни та кров в Європі та на інших континентах проливатиметься й надалі.

Спочатку було створено ООН. Її система була збудована на основі рішень Ялтинської та Постсьдамської конференцій. Але після розгрому фашистського режиму Гітлера в Європі потужності не перестав набувати схожий авторитарний та агресивний режим Сталіна в СРСР. Радянський Союз був одним із засновників ООН і, як ряд інших країн мав право вето. Ним же він досить часто користувався в перші роки після створення організації об’єднаних націй. Стало очевидним, що дві абсолютно різні системи цінностей та інтересів, що об’єдналися в одній організації не здатні забезпечити безпеку та спільно існувати і вирішувати дискусійні питання.

Коли всі без виключення країни Європи були послаблені в економічному та політичному планах, Радянський Союз розширив свій політичний вплив на країни Східної Європи. Розпочалась „холодна війна”, яка в будь-який момент могла перерости в криваве протистояння.

Вибір західних країн в сторону демократії мав бути закріплений гарантіями їх безпеки та незалежності. Такою гарантією стало створення НАТО в 1949 році. В Вашингтоні 10 країн підписали договір, в який було закладено основні засади діяльності цього військово-політичного блоку.

З того часу НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка.

Організація пережила 5-ть хвиль свого розширення і зараз налічує 26 країн.

В майбутньому очікується ще одна хвиля розширення НАТО. Зокрема, активно домагаються отримання Плану дій щодо приєднання до НАТО Україна та Грузія.

З останньою все більш-менше ясно – там не люблять Росію, а на референдумі в січні, що відбувався разом з достроковими виборами президента більшість грузин висловилися за вступ до НАТО. Грузія не отримала ПДЧ через позицію Росії, яка переважно ґрунтувалася на протистоянні в Абхазії та можливими негативними наслідками, в разі приєднання Грузії до НАТО.

Україна теж не отримала позитивного рішення щодо ПДЧ. Але крім активного антилобі Росії є і дійсно об’єктивні фактори. Населення нашої держави в переважній більшості не сприймає можливе членство України в НАТО. І з цим потрібно рахуватися. Як європейським урядам, так і українській владі.

Особисто я не бачу нічого страшного у вступі України до НАТО. Але не сьогодні, адже наш народ дивиться на цей блок крізь призму радянсько-російської пропаганди. У нас говорять про „міф НАТО”, а не про сам блок. І поки це не минеться, ні про який вступ до Північноатлантичного альянсу керівництво держави говорити не має права.

Більшість українців виступає за збереження нейтралітету нашої держави. Мовляв, це єдина розумна альтернатива. Насправді, не така і розумна. Як її намагаються змалювати.

Так, світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний.

Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.

В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування. Прагнення України до ЄС не викликає дискусій в суспільстві і схоже на одну з національних стратегічних перспектив.

В той же час, вступ до ЄС України виглядає ще більш неймовірним, ніж до НАТО. Це пов’язано з тим, що Україні щ дуже далеко до стандартів ЄС – як в політиці, так і в економіці.

Відповідно, шлях до НАТО для України може бути набагато коротший, ніж до ЄС. Опинившись в „клубі” НАТО за одним столом переговорів з переважною більшістю країн ЄС, ми зможемо на рівних спілкуватися, краще вивчимо одне одного, призвичаїмося до вимог і стандартів Євросоюзу, зможемо досягти такого рівня політичного, соціально-економічного та безпекового розвитку, коли Європейський Союз виявить не тільки готовність до інтеграції України, а й сам запропонує членство.

Для тих, хто живе в сучасному світі, вміє аналізувати та порівнювати, а також притримується європейських поглядів і прагне європейської інтеграції вступ України до НАТО не викликає страху. Більше того, вони готові підтримати цю ініціативу. Коли вона стане реальністю. Єдине, що зараз стримує – негативне ставлення до НАТО більшості громадян.

Прийняте рішення, про вступ до НАТО за результатами всеукраїнського референдуму безумовно, можна охарактеризувати як мудре. Отже, українці мають побачити серйозну кампанію, результатом якої має бути розвінчування міфів про НАТО та донесення об’єктивної інформації про цей блок.

Якщо вступ до НАТО є пріоритетом для президента та міністерства закордонних справ, вони мають розробити серйозну „дорожню карту”, яка стане дороговказом для всіх структур, що прагнуть пришвидшити момент приєднання України до НАТО. Нею мають керуватися всі проєвропейські структури – як ЗМІ, так і громадські організації, політичні партії тощо. Якщо вона буде створена і всі користуватимуться спільною стратегією а одними месиджами – ми зможемо вже за кілька років побачити зовсім іншу картину серед населення.

В іншому випадку й далі спостерігатимемо поодинокі розрізнені дії сотень структур, частина з яких просто відробляє певні проекти, і ніяк не впливають на суспільну думку.

Єдине, на чому постійно наголошую – я виступаю категорично проти, щоб ця робота здійснювалася за кошти державного бюджету України. Платники податків проти вступу України до НАТО, отже, держава не має права використовувати їх кошти на їх же переконання в протилежному.

В Україні працює достатня кількість міжнародних фондів, що з радістю профінансують згадану діяльність. Так само, в нашій країні з’являються українські фонди, які також підтримують ідею європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Отже, потрібно перестати говорити про НАТО мовою міфів (що стосується і тих, що виступають проти, так і прихильників приєднання України до НАТО) та розробивши потужну „дорожню карту” нікуди не поспішаючи проводити роботу серед населення.